Deftones — Private Music
Жанр: Alternative Metal
Лейбл: Reprise Records
★★★★☆ 8/10 · 2025 · ДостобісаГарнаНоваМузика
Коли тільки вийшов цей альбом та я почав його слухати, першою думкою було "а чи потрібен він взагалі"? Якщо ми чесно поглянемо на творчість Deftones, то побачимо, що вони видають альбом за альбомом користуючись давно відточеною формулою, "mvp" якої з'явилась ще на White Pony, та була вже "продакшн ready" на однойменному альбомі 2003 року.
Він і називається "Deftones" не просто так, бо це дійсно перший їх альбом в якому вони нарешті повністю покинули усі натяки на ню-метал та почали робити тендітний, тривожний, меланхолійний, але в той самий час грувовий щугейз. На Saturday Night Wrist (2006) вони стали ще більш "мрійливими", а вже на наступному Diamond Eyes (2010) здається що знайшли той самий ідеальний та хиткий баланс між грувовою важкістю, витонченістю та "хворобливістю"(яка ніби прийшла напряму з White Pony).
Я досі вважаю Diamond Eyes найкращим альбомом Deftones який вони навряд чи колись перевершать, бо це фактично квінтесенція їх звучання. І зазвичай, коли інші відомі гурти випускали такий альбом у них поступово відбувався регрес, кожна нова робота ставала все гірше, а у наш час їх згадують хіба що з почуттям ностальгії. Але з Deftones ситуація інша, кожен їх новий альбом це величезна подія, їх досі слухають та обговорюють немов це колектив молодих ентузіастів, які створюють "землетрус" у музичній сфері кожною новою роботою. Чому так відбувається, та чому на Deftones досі є попит?
І тут насправді відповідь доволі банальна - нічого подібного просто більше не існує. Так, є багато гуртів які намагаються робити щось схоже, але в тому то й проблема, що вони не розуміють запит та почуття свого слухача так, як розуміють їх Chino Moreno та Stephen Carpenter. Ці двоє настільки гарно навчилися грати з маленькими деталями та "смикати за ниточки наших сердець", що перетворились на наркотик якому просто немає замінників.
Варто вам бодай декілька разів послухати Deftones, як ви підсядете на них назавжди - для молоді вони як "перша цигарка", а для дорослих як "продукція Apple" - від них дуже важко відмовитись. Напевно я буду не першим хто порівняє Deftones з Radiohead в контексті впливовості, бо кращу аналогію геть і шукати - обидва гурти є легендарними та не дивлячись на поважний вік мають чи не найпалкішу армію шанувальників, які впевнені у своїй "обраності".
"Найчистіший елітистський кайф" - саме так, на мою думку, можна коротко схарактеризувати private music. А "найчистіший", бо на ньому вони здаються найбільш впевненими у своїй бездоганності. В ньому відчувається легкість та невимушеність, тут Deftones навіть не намагаються вийобуватись, воно просто у них так виходить "на досвіді". Вони не вигадують складні "супербагатошарові" композиції, проте вони з легкістю можуть змусити прості речі звучати настільки "пишно", аби досягти того, що від них завжди чекають фанати. Дати їм те, що вони навчились робити найкраще за всіх - тендітний, тривожний, меланхолійний, але в той самий час грувовий щугейз. Один з найкращих альбомів року, та звісно - ДостобісаГарнаНоваМузика