OMANA — Коли серце твоє горить
Жанр: Post-Grunge
★★★★☆ 8/10 · 2025 · ДостобісаГарнаНоваМузика
Для тих, хто бодай трохи знайомий із сучасною українською гранж-сценою, 100% бодай раз чув про гурт OMANA.
Починаючи з першого альбому Альбом Жахів (2020), вони одразу запамʼятались як гурт, що робить якийсь «свій гранж», той, який не робить більше ніхто. Своєрідний пост-гранж, який був спрямований не на «спрощення», аби підлаштуватися під масового слухача, як то було з гуртами так званої другої хвилі (P.O.D, Creed, Nickelback), а навпаки йшов зворотнім шляхом.
OMANA потроху привчали слухача до свого автентичного - трохи готичного, гірко-солодкого звучання, головною ціллю якого було побудувати атмосферу своєрідного «темного роману», але який при цьому неодмінно «має характер», про що кажуть брудні «гаражні» гітари та відповідний «сируватий» продакшн, аби все це здавалося більш живим та ще сильніше підкреслювало сентиментальність.
На мою думку, в цьому контексті OMANA досягли свого піку на альбомі Крізь Пітьму (2023). Це справжній подарунок для тих, хто хоче послухати щось у дусі раннього HIM, але з енергією Pearl Jam та The Strokes. Це я, звісно, більше про вайб, хоча музично ці гурти також мали певний вплив. Коротше кажучи, альбом топ і напевно мій улюблений у їхній творчості.
А от щодо цьогорічного альбому, то тут ситуація цікавіша. Він відходить від «затемнюючої вуалі» попередника та йде у сторону більш мажорного звучання. Альбом став гучніший та набув якоїсь, вибачте, Джек-Вайтовської стильності, при цьому покращивши якість продюсування. Тут все чітко та рівно, а кожна партія дуже ясно читається. Ну і звісно вокал - Олексій тут перевершив самого себе та видав свій найскравіший і найемоційніший перфоманс.
Але коли я сказав, що альбом став умовно «веселішим», я ні в якому разі не мав на увазі, що з нього пропала вся, так звана «готичність». Я не раз наголошував під час стрімів, що на цьому альбомі гурт знайшов ідеальний баланс у бажанні грати своєрідний «пост-гранж-гараж-рок-пост-панк-ревайвл», але при цьому зберігаючи свою фірмову «темність», яка зрештою й зробила їх впізнаваними. Найкраще поєднання цих контрастів, на мою думку, відчувається у піснях «Під готичним небом» та «Не погаснемо».
Поза всіляких сумнівів, саме з цього альбому можна відраховувати «нову еру гурту», яка обіцяє бути ще більш амбітною та цікавішою, ніж попередня, бо вже цей «перший альбом», який її розпочав, можна із впевненістю назвати - ДостобісаГарнаНоваМузика