Paradise Lost — Ascension
Жанр: Gothic Metal, Doom Metal
Лейбл: Nuclear Blast
★★★★½ 9/10 · 2025 · ДостобісаГарнаНоваМузика
Ок, альбом від гігантів металевої сцени та рушійної сили жанру death doom metal. Я одночасно люблю та ненавиджу писати про альбоми таких великих гуртів з величезною історією. Люблю, бо кожен раз мені доводиться повертатися до їхньої минулої творчості, де, як правило, заховані всі мої улюблені альбоми, які я із задоволенням слухаю.
А ненавиджу, бо дуже часто важко прийняти рішення та остаточно зрозуміти для себе, чи дійсно творчість гурту досі є самодостатньою, актуальною та має цінність у теперішній час.
У випадку Paradise Lost таких альбомів 4 - дез думова класика Gothic (1991), зразковий готик-метал Icon (1993), Draconian Times (1995) та найконтроверсійніший Host (1999), де вони раптом вирішили навалити синтіпопу, але «металісти-гівнарі», як то зазвичай буває, засрали альбом просто за те, що це «не метал».
Саме до цих альбомів я повертаюсь кожен раз, коли слухаю новий реліз Paradise Lost, починаючи з 2015, коли вийшов знаковий The Plague Within. Знаковий він, по-перше, через те, що гурт остаточно повернувся до своїх дез думових коренів, а Нік знову почав гроулити.
А по-друге, через те, що на ньому Paradise Lost нарешті повністю припинили спроби грати більш популярний у нульові альтернативний метал і усвідомили, що найкращу музику, яку вони можуть дати цьому світу, вони вже грали, і немає сенсу «перевинаходити велосипед».
Наступний альбом Medusa (2017) продовжив цю лінію, а Obsidian (2020) остаточно поставив крапку у питанні: «який гурт робить найкращий грувовий та епічний у своїй меланхолійності метал». На Obsidian гурт поєднав найкращі риси зі своїх попередніх періодів, але зміг подати це так, що альбом не відчувався фан-сервісом чи «компіляцією посилань на самого себе». Вони знайшли баланс між низьким дез думовим рифуванням, меланхолійними мелодіями та епічними приспівами, що одразу запамʼятовувались, і зробили з цього вивірений та «органічний коктейль».
Ascension фактично робить те саме, але відчуття від нього трохи інші. Якщо у попереднику була певна обережність та педантичність, завдяки якій Paradise Lost зрештою і зробили альбом «саме тим», що зібрав докупи фанатів усіх їхніх періодів, то на Ascension навпаки чути цілковиту впевненість та легкість.
Альбом одразу вибухає Serpent On The Cross, яка невимушено «вривається» масним та щільним дез думом, і на якій Нік демонструє чи не найагресивнішу вокальну подачу за довгий час. Потужний старт плавно перетікає у більш хукову та готичну Tyrants Serenade, де Нік співає «сексуальним» низьким баритоном, а далі градус епічності нарощує Salvation. Саме те, що альбом ніби «безшовно лине» і легко пропонує один памʼятний момент за іншим, для мене й створює це відчуття «легкості» та невимушеності. У цьому він однозначно виграє у Obsidian.
Ба більше, на мою думку, Ascension - це найкращий альбом Paradise Lost за останні 20 років. Ви можете легко увімкнути його одразу після прослуховування Draconian Times, і у вас не буде відчуття, ніби ви слухаєте альбоми з різних епох, між якими пройшло багато часу. Я так і зробив, і чесно прихуїв з того, як же плавно він «лягає» поряд з іншими класичними роботами.
Не дивно, що Paradise Lost завжди були для мене «осінньою музикою». І тепер я точно знаю, який альбом буду невпинно слухати цієї осені, адже це ніщо інше як ДостобісаГарнаНоваМузика.