Tame Impala — Deadbeat
Жанр: House, Dance-Pop
Лейбл: Columbia Records
★★★☆☆ 6/10 · 2025
Про цей альбом багато хто вже встиг висловитися вкрай негативно. І це не дивно, адже коли така постать як Кевін Паркер випускає новий альбом - очікування відповідні. Усі чекають на ще один революційний Currents чи Lonerism, що в черговий раз перевинайде психоделічний поп та зрештою і самого Кевіна як музиканта.
Проте сподіватися на те, що йому буде вдаватися досягати тих самих висот кожен раз - як мінімум наївно. Для цього Кевіну варто було б ще раз використовувати ту саму формулу «ідеально підібраних синтів» у комбо з «влучним до них продюсуванням». І він швидше за все б зміг, бо хоча «формула успіху» у вищезгаданих альбомів одна - звучать вони ну взагалі по різному.
Ну а наївно було б сподіватись, тому що на минулому альбомі The Slow Rush - Кевін вже відійшов від формули, де він з легкістю жонглює синті-попом, старим спейс-роком та дрім-попом та будує геніальні гармонії. Тепер для нього це занадто просто, бо бачить Бог, він бажає, аби під його біти люди нарешті почали рухати сраками.
На The Slow Rush він відправив нас на Ібіцу слухати викопаний у далеких 80-х Balearic-транс, який ще якось цікаво резонував з його попереднім стилем, а на цьогорічному Deadbeat він вирішив порадувати нас «бездушним» тек-хаусом з усім характерним для цього жанру мінімалізмом. Напевно тому альбом і називається Deadbeat, бо у своїй масі він став простіше, прямолінійніше та нудніше за все, що ми чули від Кевіна до цього.
Монотонні ритми та пласкі синти у більшості треків через деякий час починають дратувати та втомлювати. На їхньому фоні навіть простеньке диско у дурнуватій Dracula відчувається немов ковток свіжого повітря, а трохи крінжову Loser так взагалі сприймаєш за свято.
Тож, як ви вже могли зрозуміти, альбом мені не сподобався. Його концепція, на мою думку, вже була провальна на рівні ідеї, бо ну не личить стилю Кевіна ця навмисна примітивність. Складається враження, що так він навмисно себе затискає та стримує, а через лоу-фай-продакшн деяких речей так взагалі починаєш думати, що цей альбом - набір невиданих раніше невдалих демо.
Але чи дійсно він такий поганий, як про нього говорять? Та насправді ні, далеко не такий. Як не крути, не дивлячись на всі недоліки, в ньому все ще відчувається креативний підхід. Зараз купа поп-виконавців звертається за натхненням до електронної танцювальної музики та здебільшого до її так-званих «рейвових» жанрів. Натомість Кевін, експериментуючи з формою, все ще намагається дістати з цього жанру щось для себе цікаве та інкорпорувати його у свій мрійливий трохи розмазаний вайб.
Той самий трек Not My World з другої частини робить цікавий «обʼємний» перехід та періодично дивує тонкими ледь чутними, наче прихованими, ефектами. Та і початок Peace of Heaven також дуже чутливий та надихаючий, поки, звісно, не починається біт, що ніби позичений з якоїсь фонової копірайт-фрі музики для розмовних відео.
Так, це далеко, дуже далеко не кращий альбом Кевіна, але який, попри всю його нудотність, мені все одно було цікаво дослухати до кінця, аби помітити усі маленькі яскраві великодки, по типу дивного звуку падаючих крапель води, які періодично підкреслюють біт у Obsolete. Тому хто б що не казав, але на фоні багатьох інших поп-виконавців Tame Impala все ще тримає пальму першості.