Turnstile — Never Enough
Жанр: Alternative Rock, Post-Hardcore
Лейбл: Roadrunner Records
★★★★½ 9/10 · 2025 · ДостобісаГарнаНоваМузика
Не так давно, коли ми робили Essentials про постпанк, я зайвий раз засвідчився в тому, що приставка "пост" не може бути дефініцією якогось конкретного жанру. Нехай ми вже і звикли додавати її, маючи на увазі якісь конкретні музичні особливості. Проте, на мою думку, починаючи з постпанку, вона характеризує музику яка хоч і спирається на певну "базу", але здебільшого саме руйнує сталі канони.
Постхардкор звісно ж не є виключенням, і починаючи з таких великих імен як Hüsker Dü чи Fugazi, що часом змінювали звичне хардкор звучання до невпізнаваності, він постійно видозмінювався набуваючи нових форм та сенсів, поки близько до середини нульових, не вкоренився доволі міцно в емо музиці з якою його тепер часто асоціюють, а часом використовують як синонім до емокору.
Проте далеко не всі гурти вирішують весь час йти "добре відомими стежками" та бажають втілювати собою мистецтво що не знає кордонів, не боячись відхилятися від загальних норм та досліджувати нові музичні ландшафти.
І Turnstile це саме такий гурт. Починаючи з дебютного Nonstop Feeling (2016) одразу було зрозуміло, що їм тісно у рамках стандартного хардкор-панк звучання, бо вони постійно звертались до хіп-хопу та альтернативного року. Проте цей альбом, як і його наступник Time & Space (2018), що став більш мелодійним, були лише "пробою пера". Це звісно доволі гарні й цікаві альбоми, але справжнє розкриття еклектичного потенціалу цього гурту відбулось на Glow On (2021).
Саме на цьому альбомі до звичних хардкорних рифів додались об'ємні та вайбові синти, а структурно пісні почали нагадувати популярну танцювальну музику. Достатньо увімкнути DON'T PLAY, що звучить немов хардкорна версія самби під яку так і хочется рухати стегнами. Якщо хтось скаже, що хоча б подумки не танцював, слухаючи цей трек, або HOLIDAY чи ENDLESS, я ніколи в житті вам не повірю. Окрім цього, він надзвичайно хуковий, та сповнений ear-worm моментів.
Багато хто вважає саме цей альбом найкращим, а новий Never Enough слабшим, і я з цим абсолютно не погоджуюсь. Якщо Glow On мав на обкладинці рожеві хмаринки, то Never Enough, що є його "духовним послідовником" - став цілковитим їх втіленням. На відміну від попереднього альбому, він більш цілісний і являє собою "піднесення" у чистому вигляді. Він не наповнений якимось глибокими соціальними чи політичними проблемами, не має гучних закликів та лозунгів - це панк, який ніби каже тобі "відпочинь, подивись у небо, гарно чи не так?..., а тепер давай забий хуй та веселись як слід".
Такий "легкий вайб" досягається не без допомоги мрійливих, психоделічних дрім-попових ефектів, що пронизують кожну композицію, а також "насиченого" ревербами та ділеями вокалу. Звісно, ці елементи були й на попередньому альбомі, але тепер вони стали "м'якше" та майже позбавились навіть мінімальних натяків на "тривожність", яка все ж відчувалась на Glow On. Особливо ще хочеться відмітити джангловий гітарний ритм в I CARE, що ніби прийшов напряму з The Smiths.
Навіть хардкорні важкі рифи звучать тут якось "доступно", в тому сенсі, що навіть не слухаючи важку музику - ви отримаєте від них задоволення та вони вас не відштовхнуть, а для поціновувачів важкого звучання - це стане наявним прикладом того, що "punk goes pop" може звучати не тільки банально, одноманітно та крінжово, а ще і мати при цьому мистецьку цінність - рухаючи рамки жанру в зовсім неочікувані горизонти.
Цей альбом дійсно найкращий симбіоз "мейнстримної хуковості", атмосферної глибини та важкої гітарної музики, який я коли-небудь чув. Справжній шедевр, що найкращим чином втілює ідеали постхардкору та, не побоюся цього слова, новий культурний феномен. Безсумнівно - ДостобісаГарнаНоваМузика